Ну що ж, я бачу ти не пишеш...

Ну що ж, я бачу ти не пишеш

Мабуть, чимало ще образ...

То й я поки писать облишу,

Лиш напишу вірша ще раз...

Не хочу бередити рану,

Займать дорогоцінний час

Ні ображатись я не стану,

Ні вияснять, хто прав із нас

Ціллю усіх моїх віршів

Було, щоб ти була щаслива

Про це був кожен із листів

Й емоцій своєрідна злива

Хотілось вирвати тебе з будення

З виру кар'єр, робіт і справ,

Так ніби спраглого оленя

Що в пастку суєти попав

Дати нове життя й надію,

Взяти з собою до зірок,

Чи в гори взять, де вітер віє

Подарувать вінок з квіток

Пустить вінок той по воді

Й самому до води ввійти

На кришталевій глибині

В руках тебе своїх нести

Гойдать тебе у теплих хвилях,

Немов в дитину у колисці

Води з долонь на тебе виллять

Сонця краплин скупать в намисті

Житнє пасмо прибрать з чола

Й устами його доторкнутись

В очей блакитні озерця

Заглянути і потонути

Торкнути носик твій легенько

І нахилитись до лиця

З рожевих уст твоїх гарненьких

Попить, неначе з джерельця

Серця торкнутися устами

Сплетіння сонця і лона,

Цілують де вагітні мами,

Попить з кринички відерця

З корабликом малим погратись

Ніби вернутись у дитинство

Гарячим струменем зіллятись

І злитись в щасті і єдинстві

Сповнить усі твої бажання,

Чого душа би не жадала

Взнати про мрії і зітхання,

Про що колись давно читала

Підняти на новий виток

Життю дать новий початок

Любові дарувать поток

І щастя дать бодай ковток...

Зроби до мене всього крок

І я зроблю до тебе десять

Як на коня зроби стрибок

Й крила мої тебе піднесуть

І на могутніх білих крилах

Я понесу тебе у даль

Даль мрій і снів для тебе милих

Де не торкнеться вже печаль

Мусиш довіритись, відкритись

І не ховати почуттів,

Щоб міг я в серце подивитись

Й забрати біль, розпач, чи гнів

Натомість ти мене караєш

Чи випробовуєш, чи вчиш

Що вже урок засвоїв, знаєш

Але все-рівно ти мовчиш...

Можливо гра це, я не знаю

Я правил гри не розумію

Ніяк я правил не вгадаю

І грати в ігри ці не вмію

Та й скільки можна в ігри гратись

Адже життя так швидко плине

Й нажаль так може цілком статись

Що будем серед самотини

Можливо, статус, чи маєтки?

Чи може трудова кар'єра?

Чи золоті блискучі злитки?

Машина хата, чи квартира?

Що тут стоїть на перепоні

Що ти не хочеш говорить?

І по якім такім законі

Хвилин хоч кілька не вділить?

Мені не треба злата-срібла

Хоча його я і не маю,

Лиш тільки ти мені потрібна

Одне лиш твердо я це знаю

Ти не машина й не квартира

Квартира в мене є своя

Сказать по правді можу щиро

Що на машину й прав нема

Так от, хочу тобі сказати,

Що ти і я всього Душа

Як прийде час нам відлітати

Ми не візьмемо ні гроша

Ти промінь сонця вечоровий

Веселка, Ранішня Зоря

Вітраж прекрасний кольоровий

Часточка Бога ти мала

Як безкінечна та фракталь,

В яку ти скільки не вникай

Зовеш і маниш мене вдаль

Як недосяжний небокрай

Ми всі прийшли від Бога голі

Такими ж в Нього ми ввійдем

Ми просто в цім житті як в школі

Вчимося, любим і живем

Єдине, що ми здатні взяти

Це мрії, спогади й любов,

Щоб нові досвіди надбати

І народитися десь знов

А народившись, відшукатись

Десь на планеті цій Землі,

Тілами й душами з'єднатись

Й радіти, діти мов малі

Злитись у нерозривне ціле

Творить і діяти й любить,

Чого би ми не захотіли

У будь-яку життєву мить

Тому не важно ким працюєш

Чим заробляєш на життя

Яку кар'єру ти будуєш,

Чи світле строїш майбуття

Сьогодні те, що ми вже маєм,

Часом вже завтра не потрібне

Роботу й мешкання міняєм

То золоте життя, то срібне

І що? Коли приходять зміни

І все міняється навколо,

Нам між собою городити стіни?

Життя – любові краща школа...

Важливо те, що відчуваєш

Про що ти хочеш говорити

Про що ти мрієш, мислиш, дбаєш

Зайнятись чим, чи що зробити

Мені цікаво було б взнати,

Що в тебе в серці, чим живеш

Що думаєш, коли не можеш спати

Цікаво взнати було б теж

Я міг би помогти чимало,

Чим ти в житті би не займалась

І сам різним займавсь бувало,

То, думаю, мені б це вдалось

Я до всього давно вже звиклий

Й нічого вже мені не треба

Хіба лиш треба мотоцикла,

Щоб в гори взять з собою тебе

Ти стільки всього там читаєш,

Що в мене стільки й книг немає

І все це добре сама знаєш,

Як у життю людськім буває

Але чи когось поруч маєш,

Хто казку на ніч прочитає?

Когось до себе пригортаєш,

Коли щось настрою немає?

Стаємо тим ми, що ми любим

От книгою ми можем стати

Один одного тишиною губим

Яку обом не розгадати...

Не виглядаєш ти жорстока

Радше сувора, чи тверда,

Ніби царівна сіроока...

На знимці ти немов свята

Може й не так щось у мені

Якісь знимки всі не такі

Як пережив усі ці дні,

То ж й ці новини не страшні

Чи твоя знимка не нова

Й переживаєш, що то буде

Коли обновиться вона

І стане видно щось усюди

Хочу запевнить тебе знову

Свілина змін не принесе,

Бо тіло – хатка тимчасова

В якій Душа жива живе

Душі це дзеркало - лице

Душа ж, як нам відомо вічна

Лице вродливе, чи просте

Творця ти часточка космічна

То ж не хвилюйся про нічого

Виходь з таємної комірки

Немає личка ліпше твого

У небі ні в одної зірки

Може ти думаєш я геній,

А ти вірші писать не здібна

То я вдихну повні легені

І крикну – ти мені потрібна!

Вірші я лиш почав писати

Коли побачив я тебе,

А до того не міг зв'язати

Докупи слів двох як прийде

То просто жартували люди,

Як були діти ми малі,

Чи не Шевченко з мене буде,

Коли корови пас в селі

Колись писав якісь я вірші

Назад багато років тому...

Коротші, довші, ліпші, гірші

Але я не було толку в цьому

З віршами в мене щось подібно,

Як в тебе вийшло з малюванням

Пишу коли мені потрібно

Й коли є час, мотив й бажання

Так що якраз досить тотожні

Наші таланти і дари,

Хоч різні фарби в нас художні

Художники і я і ти!

Може не пишеш граматично

Ти слів усіх безпомилково?

Я теж часом такий фактично

Й мені це зовсім однаково

Пиши мені як тільки вмієш

На будь якій із людських мов

І знову вірш в душі посієш

Писатиму їх знов і знов

За що ж мовчанням ти мордуєш

Може десь з кимось попеклася?

І на холодне тепер дуєш

Через якогось невігласа

Тож навіть це я зрозумію,

Бо й сам десь часом я такий

І в цому я допомогти зумію

Забуть весь досвід твій гіркий

Нема питань таких у мене,

Щоб відповіді я не знав

Питання в тім лиш от такенне,

Щоб хтось мені їх задавав

А може хтось у тебе є

І місце в серці вже зайняте,

То ж не мовчи, так і скажи

Й не буду більше турбувати

Хай буде все це як трофей

Чи туристичний сувенір,

Що невідомий корифей

Лишив на згадку замість зір

Я ж просто хочу буть щасливим

І щоб щаслива була ти...

Лише волосся стало сивим

Від гробової тишини...

Вже просто збився з пантелику

Угадувать твої думки,

Причин шукать кількість велику

І у віршах писать книжки

Кажуть, коли ти хочеш щастя,

То відпусти його у далечінь

Й як тільки випустиш зап'ястя

Вернеться й сяде не плечі...

Віршів у мене ще багато

Видінь, мрій, планів, почуттів

Але не можу їх насильно дати

Як сильно того б не хотів

Не можна буть насильно милим

Чи заставлять когось любить

Ніколи я не був безсилим,

Однак, не можу сил тут вжить

Люблю звірят я годувати

Але не люблю полонить

Й щасливим бути заставляти

Сам в клітці не хотів би жить

Якщо вірші не досягнули

Струн-клавіш серця і душі

Чи їх мелодій не почули,

Намарно множити стовбці

Чи може знов від самоти,

Зустрівши Душу ніби схожу

Писав вірші я не туди,

Чи то писав я щось не гоже

Може в порожніх лабіринтах

Ще трохи треба поблукать...

Сердечні рани зав'язати бинтом

Й Дар Долі далі йти шукать

Тому тебе я відпущу

І не триматиму в неволі

Лиш листа цього допишу

Й піду шукати далі Долі

Як в небі журавель летить,

Махає всім “прощай” крилом

Останній круг хочу зробить

Над не моїм рідним гніздом

І полечу в далекий вирій

До рідного свого села,

Щоб послужить Вкраїні милій

У боротьбі з силами Зла

За мене не переживай

Та й в решті-решт у нас є Бог

Підкріпить Духом Він нехай

Й завжди утішить нас обох

Я не прощаюся з тобою,

Як не прощаюся з думками

До мене про прихильність твою

Віршів описану рядками

Але прекрасно розумію,

Що тобі важко зрозуміти,

Ясніше ж я писать не вмію

Й навряд чи колись буду вміти

Може тепер для нас не час

І мрії – плани в нас не ті

Можливо, що іще не раз

Знайдемось в іншому житті

Може побачимось колись

Чи на Землі, чи може в Небі

Не сердься більше й не журись

Пиши при будь-якій потребі

Можливо буду я щасливим

Пишуть дівчата ж і жінки...

Це вже не буде особливим,

Бо щастя моє - тільки ти

Вночі вдивлявсь у небо темне

Там була лиш одна зоря

І я подумав, що напевне

То це була Зоря твоя...

Зранку ж, вдивляючись в блакитне небо,

Де не було ані хмарини,

Я зрозумів, що вже без тебе

Ці будуть тижні, дні й години

І вже не радує блакить

І сонце так лице не гріє,

Як усвідомиш все це вмить

Життя раптово порожніє

Згадав, як у Сіетлі жив

І в Благодаті мав служити

Роботу майже получив,

В готелі там же я мав жити

Навіть дівчина якась була,

Що заміж за мене хотіла

Якось про мене десь почула

Й побачить зразу прилетіла

Але не було інтересно,

Як не крути, як не верти...

Скажу тобі відверто й чесно

Я відчував, що це не ти

Мені здається навіть бачив

Тебе в Саєнка я тоді

По крайній мірі відчуття неначе

Щось тут підказує мені

Але я був весь у служіннях

Й уваги якось не звернув

Вірші писать не мав я вміння

Чи поклик серця не почув...

Потім приїхав у Ванкувер

І мав служить і жити там,

Та не судилося зустрітись

У ті далекі роки нам

Так ніби я шукав тебе,

Хотів побачить підсвідомо

Й пригадую також іще,

Що почувавсь неначе вдома

Але не було тут нікого,

Хто міг мене би замінити

Й вернувсь до дому знову свого

В Торонто знов прийшлося жити

За це можливо й наказала

Сьогодні через тебе Доля

Не чув, душа що промовляла

Й що готувала Божа воля

Так виглядає, що не раз

Лишав тебе на самоті,

То може прийде ще той час

Коли колись простиш мені

Як вершник, мчу без голови

Часом по просторі мережі

Й ніякої часом вини

Не бачу зі своєї вежі

Як думаєш, що як напишеш,

То я писати перестану

І знову в самотині лишу,

То я робить так вже не стану

А якби й навіть знов пропав

Тож ти не мусиш пропадати

Писати знову перестав?

Невже знов важко написати?

Бува щось клинить всередині

І комплексів тут предостатньо

А хто вона, а хто в родині?

Я в неї перший, чи остатній?

Ти як княгиня, вір - не вір,

А я нічим не вийшов в князі

Немов незнайдений сапфір,

Лежу в нелікувальній грязі

Ти ж як царівна на світлині,

А я ж насправді то не цар

Не так вже просто тут на нині

Такий з рук Божих взяти дар

От і мовчав місяців два

Роздумував, радів, сивів

Проблем була ціла гора,

Поки не народив віршів

Чом не спитаєш в чому справа

Забув, чи хворий, чи сумний?

Віддав би шаблю і булаву

За лист хоча б один такий!

Тож придержи мого коня,

З кирниці свої напої,

Щоб не скакав ніде вже я

А був з тобою по всі дні

Ти можеш думать, я дивак,

Сприймать усе як фантастичне чтиво

Однак скажу тобі я так,

Що це для мене справжнє диво

А ці вірші... хіба не диво?

Так написать за кілька днів

Невже не чуєшся щасливо

Коли читаєш цих віршів?...

Хіба не мрії тут дівочі

Й забуті сни твої прекрасні

Описані в віршах пророчі

Читають очі твої ясні?

Світиш на мене, наче Сонце

Й відображаєшся віршами

В серця замшілого віконце

Яскравими ти промінцями

Як Місяць світиш уночі

І притягаєш вод приливи

Так в мені збуджуєш вірші

Й отримуєш емоцій зливи

Я впевнений, що ти моя,

Чи можеш легко нею стати

Зіркова долька, Доля і Зоря

Але не знаю як переконати

Якби вірші я так писав

Місяць хоча би ще один

То однозначно б швидко став

Героєм всіх земних новин

А так... хіба що мемуар

Я напишу в життя кінці

Як проявився був мій дар

Але умер у тишині...

Я буду стукати і далі,

Як молотом у серце твоє

Не мусим жить самі в печалі

З тобою маєм бути двоє

Не хочу серце я розбити,

Лиш тільки перепон стіну

Як зможеш трохи підсобити,

То стіни всі я розіб'ю

Однак не можу нав'язатись,

Бо сила тут нічо не вдіє,

Видно якось так мало статись,

Що народились Водолієм

А Водолії ж волелюбні,

Вільно у хмарах мрій літаєм

Нажаль ці звички наші згубні

Від них часом самі страждаєм

Якщо дасть Бог якісь вірші

Не полінуюсь записать

Чи вдень, чи ввечір, чи вночі

Й тобі відразу одіслать

В віршах опишу твою вроду,

Світлину нову як пришлеш

Сприйму мовчання я за згоду,

Поки мене не проженеш

Не забувай, заходь у гості

В печеру, де чекає Сkap6

Вірш прочитай в черговім пості

Й слідів твоїх побачу карб

Можливо видам колись книгу

Й на двох поділим гонорар

Бодай на старості розтопим кригу

Адже з-за тебе цей мій дар

Як пролітатимеш колись,

То можеш сміло залітать,

Ти тільки вчасно зголосись,

Щоб вийшов тебе зустрічать

А я полину знову в мрії

За мною зовсім не жалій

Пірну в вир водної стихії

Адже я також Водолій

Ми розминаємось як кораблі

Ледь посигналивши з далі,

Слова запам'ятай лиш ці -

Ти завжди будеш не така як всі

Чого, не знаю, так виходить

Це вже не має врешті й значення

Бо час іти уже надходить

Кажу тобі я - до побачення

Буду чекати я вістей

В наступнім місяці, чи в цьому

Чи дорогих мені гостей

Тобі ж нехай щастить у всьому!